Твір на тему: «Етикет Українців»

...

Твір на тему: «Етикет Українців» 3.00/5 (60.00%) 1 голос[ов]

Твір на тему: «Етикет Українців»

Національна своєрідність будь-якого народу проявляється здебільшого у спілкуванні, в тому, що називається етикетом (від французького слова, що означає «етикетка», «ярлик»), тобто є сукупністю правил поведінки, які регулюють зовнішні прояви людських взаємин. Етикет складається з мови знаків, символів, словесних формул, жестів, міміки тощо. Все це є тим, що не висловити, особливо в емоційно напружених ситуаціях. Мова символів глибоко національна.

У нашого народу є своя система поглядів, яка відображає національний характер, моральні цінності, спосіб життя, тип поведінки – те, що охоплюється поняттям «менталітет» або іншим поняттям – «українство». Ця система включає два головних історичних пласта традиційно-побутової культури, які визначають два типи української ментальності: землеробський та козацький. Перший – більш давній, виходить з глибини стародавньої культури, другий сформувався в епоху середньовіччя на ґрунті козацтва.

Землеробську сутність ментальності українців бачимо в народній космогонії (наприклад, лише в українців існує міф про «земне» походження людини: чоловіка Бог зліпив із землі, жінку – з тіста), в легендах про божественне походження землеробських знарядь праці, особливо розвиненому культі хліба, в обожнюванні селянської роботи (можна пригадати сюжет колядок: Бог зі святим Петром орють ниву, а Божа Мати носить їм їжу). Землеробську культуру визначає пріоритет жінки – в подружніх взаєминах тощо.

Козацька ментальність, навпаки, надає пріоритет чоловікові – лицарю, прихильникові ідеї походу – на відміну від жіночої прихильності до землі, до житла; вона принижує статус жінки як символу стабільності і землеробської праці. Саме на цих двох принципах української ментальності й будується етикет нашого народу.

Прийом гостей не перетворився в українському середовищі в норму звичаєвого права (як у народів Кавказу), а був і залишився цілком у сфері моралі – взагалі не регламентувався строго. Разом з тим, хоча українське житло було так само відкрито для будь-якого гостя або жебрака, як і у народів Кавказу, деякі умови прийому гостей були досить жорсткими. Наприклад, не прийнято було ходити в гості під час польових робіт, засуджувалося ходіння в гості і в будні дні, окрім відвідин у господарських справах. У цьому випадку ритуал прийому гостя спрощувався. Але обов’язкове правило запрошення – зайти в будинок «хоча б на хвилинку». Переступити поріг будинку означало виявити повагу до домочадців та їх предків, які, за повір’ям, жили під порогом. Господарі намагалися посадити гостя за стіл і подати хліб з сіллю; в південних районах України було прийнято подавати виноградне вино – «один келишок». Якщо ж гість не мав часу пригощатися, його запрошували просто присісти , бо інакше «старостам не сидіти в цьому будинку».

Ритуал прийому гостя ускладнювався, якщо спеціально приходили в гості Приводом були свята. У деяких районах України число свят, коли можна було ходити в гості, обмежувалося. На Тернопільщині, наприклад, гостювали лише в дні Івана та Михайла, на Одещині – на храмові свята. Щодо неділі, то в цей день всюди по Україні збиралися тільки родичі.

В гості приходили за запрошенням. Воно звучало в кінці : «Приходьте вже й ви до нас». До приходу гостей ретельно готувалися: пекли хліб, готували святкові страви, подарунки дітям, яких прийнято було залишати вдома. У гості теж прямували з подарунками: окрайцем хліба і горілкою. Господарі в кінці «одарювали» гостей хлібом і пирогами. На весілля дарували чоботи і черевики – батькам молодої, рушники або хустки – весільним чинам, крижмо – бабі-повитусі. Подарунки були скоріше символами прихильності і дружби, ніж еквівалентами економічної цінності. Такими вони стають пізніше, і це пов’язано з шлюбними угодами.

Обов’язковий компонент прийому гостей – трапеза. Гостей садили на почесне місце. Господарі не сідали за стіл, а прислужували і весь час пригощали. Сигналом до закінчення трапези було внесення хліба з сіллю. Гості дякували словами: «Спасибі за хліб, за сіль, за кашу і милість вашу». Всі співтрапезники були об’єднані ідеєю вдячності духам предків і Всевишньому. Тому трапеза – серцевина української і взагалі східнослов’янської гостинності.

Інший сторінкою українського народного етикету є таке явище , як благожеланія. Воно складається з вітання, прощання, поздоровлення, співчуття, вибачення, подяки тощо. Благожеланія неодмінно передбачає взаємність. Для виявлення благожеланія серед українців мають значення, насамперед, візуальні засоби, а потім вже словесні. Наприклад, замість тривалого словесного пояснення старостами мети свого приходу вони просто застеляють стіл принесеної з собою скатертиною; згода дівчини на шлюб замінювалася сором’язливим колупанням печі.

Ритуал вітання в українців досить складний  Звичайним було рукостискання і слова: «Добрий день (ранок, вечір)». Жінки при зустрічі обіймалися, цілувалися і говорили: «Слава Богу!». На Волині чоловіки знімали капелюхи і цілували жінці руку. Поширеним в західній частині України було привітання: «Слава Ісусу!», «Навіки Богу слава!». У Південній Буковині зберігся архаїчний звичай цілування ніг свекру і свекрусі молодої під час весільних обрядів. Відповідно світоглядним уявленням українців, будь-який фізичний дотик означав передачу магічної сили – позитивної або негативної. Враховуючи це, народ поступово сформував деякі стереотипи щодо уникнення небезпечних контактів. Не рекомендувалося, наприклад, вітати людей, які мали погану репутацію. Обмежувалися привітальні контакти і з жінками, оскільки серед них могли бути відьми. Під руку чоловік і жінка йшли тільки під вінець. Існували ритуальні дотики.

Старовинної є традиція цілування. Цілування землі при виголошуванні клятви веде початок у нашого народу від запорізького козацтва. Взагалі функція поцілунку полягає в передачі доброзичливості та здоров’я. Етимологія слова «поцілунок» така: воно походить від слова «цілісність», тобто «здоров’я». Звідси і слово «цілитель» – народний лікар. Цілували, якщо хотіли почати обопільну симпатію, запобігти шкоду, заспокоїти дитину. Якщо хотіли врятувати стадо, цілували табунника. Щоб приносили приплід домашні тварини, цілували і їх.

Поцілунок мав значення і при прощанні – прощання і прощення колись ототожнювалися . В «Прощену неділю» напередодні Великого поста цілували рідних і знайомих.

Жестом вітання є підняття рук догори. Це старовинний жест адорації – знак найвищого виявлення почуттів. У багатьох народів – це символ звернення до Бога. З піднятими руками зображувалася Оранта – заступниця всіх людей. Те ж можна сказати про слов’янську богиню Берегиню.

В українському народному середовищі сформувалися два типи поведінки: почесний і звичайний. Перший характеризувався стриманою пластикою, урочистістю, другий допускав поспішність, уособлював земне життя. Крайній прояв звичайної поведінки мали «бісівські» риси – кривляння, смикання, регіт тощо. Все це засуджувалося народом.

Почесний тип поведінки пов’язаний з давніми слов’янськими уявленнями. Почесною стороною вважався схід: звідти сходило сонце, прямувало тепло і життя. Тільки по ходу сонця йшла молода запрошувати гостей на весілля. Зазвичай дверима на схід був орієнтований український дім. Статус почесної людини підкреслювався або стороною світу, або просторовим піднесенням. У праукраїнців глава родини займав найвигідніше місце – біля вогнища на піднесенні (а це – привілей божества: так небесне переносилося на землю).

Стіл як об’єкт, пов’язаний за ритуалом шанування, з’явився в українському домі з прийняттям християнства, коли було потрібно місце для божниці . Отже, ідеологічна основа українського житла з’єднала дві релігії – язичницьку (піч) і християнську (стіл як його духовний центр). Навколо столу водили молодих під час весілля, носили новонароджених тощо. Почесне місце було на покуті. У звичайній ситуації його займав глава родини, під час гостин – почесний гість, на весіллі – молодий з молодою, коли народжувалася дитина – баба-повитуха, під час хрестин – кум. У святкові дні особливо дотримувалися ритуалу: на чолі столу сидів батько (або старший син, що перебуває в шлюбі, або мати). По праву сторону (тобто на почесному місці ) від глави сім’ї сиділа його дружина.

Привітання завжди починали зі старших (при цьому вищих за соціальним станом). Коли приходили в будинок, вітали, насамперед, чоловіка, підкреслюючи престиж глави сім’ї.

Традиційні етнічні стереотипи становлять основу і сучасного спілкування, щоправда, виступаючи системою етикетних норм і правил поведінки без їх колишньої міфологізації . Разом з тим посилюється акцент на загальнолюдські цінності, закріплення яких у свідомості людей відбувається в національних формах.


Завантаження...

Схожі твори

Прокоментуйте...или напишите ваш отзыв! Забронировать сочинение чтобы не списали одноклассники тоже здесь!

АНТИСПАМ: (Обязательно ответьте, надеемся у вас нормально с математикой?)


5 + вісім =



или прокомментируйте через социальную сеть vkontakte (но лучше через комментарии выше!)