Yellow Tea© by Fisana

Перейти к содержимому


Сторінками улюблених поезій — Євген Маланюк


  • Авторизуйтесь для ответа в теме
В этой теме нет ответов

#1 shutnuk

shutnuk

    Главный Админ

  • Модераторы
  • 575 сообщений

Отправлено 16 Май 2014 - 18:22


Скількох учнів проймає жах від одного лише нього прізвища. Як же можна говорити про улюблені поезії! Але ж… треба. І, взявши в руки збірку поета, я заглибилась у його поезії. Через дві години напруженої розумової праці мені спало на думку, що поезії Є. Маланюка все ж таки можуть бути улюбленими. Спробую пояснити, чому. Велична й трагічна постать поета-емігранта, «залізних імператора строф» постає переді мною зі сторінок скромної книжки під дивною назвою «Невичерпальність». Я ніби відчуваю уважний, пильний, сумний, а часом і грізний погляд, погляд через роки поета, що стає моїм співрозмовником. Десь глибоко у свідомості лунає голос, низький, урочистий, який вимовляє оті слова, що чорними карлючками вкривають чистоту сторінок. Я вслухаюсь в ці слова, але не розумію їх, терплячий голос повторює сказане вдруге, втретє і… Поволі ніби відсувається завіса, ку-’ дись у серце, в душу лине бурхливий потік палких, суперечливих почуттів, гарячих пристрастей, зрозумілим, ближчим стає той вигнанець, який душею був завжди з Україною:
  • Що мені телефони, версалі, експреси?
  • Нащо грім Аргентин? Чудеса Ніагар?
  • Сниться синя Синюха і верби над плесом,
  • Вільний вітер Херсонщини, вітер-дудар.

Сум, туга звучить у цьому такому далекому і вже знайомо-близькому голосі, бо душа стомилася любити без відповіді, без надії:
  • Де ж знайти нам за Тебе кращу Серцем, повним Тобою вщерть.

І від нестерпного болю за долю такої любимої країни, яка відштовхує своїх найкращих синів, змушуючи їх поневірятися на чужині, за народ, що не боронить своєї матері, ллються з поетового серця слова — криваві краплі:

Тебе б конем татарським гнати, Поки аркан не заспіва! Бо Ти ж коханка, а не мати, — Зрадлива бранко степова! Але ж любов прощає все. Знову освідчується Є. Маланюк Україні в незмірному коханні, возвеличує її, ставить нарівні з Богом і просить прощення за свою горду і нестримну натуру, за ті прокляття, на які він зважувався:

Я припадаю знов до Твоїх ніг, — Прости, прости, — молю, невтішний митар, Прости, що я — останній печеніг, Прости, що я не син, не син Тобі ще,  - не мати, бранко степова! Кому, скажіть, не стане близькою ця людина, що вболівала за нас — тих, хто жив і буде жити, — заради нас «вирізувала вірші з кривавого м’яса днів»? Невже не запалить в душі хоч іскру вогню священного пожертва митця, що сам позбавив себе можливості жити нормальним життям, що зробив себе речником свого народу:
  • Талан — ліричне джерело.
  • Тож — не поет, хто лиш невпинно
  • Дзюркоче про добро і зло.
  • Поет — мотор! Поет  турбіна!

Але, мабуть, найбільше приваблює мене в Маланюкові його людяність, його ніжність, оте прекрасне кохання, що вилилося в суворо-лагідні рядки:
  • Скільки ніжності в Ваших долонях,
  • Скільки зоряних в зорі казок…
  • Знов палаю в солодкім полоні,
  • Знов Сахара, жага і пісок.

Ось чому цей суворий, незрозумілий воїн може бути улюбленим поетом, ось чому сторінки його збірок можна гортати з справжнім задоволенням. Давайте ж учитися думати, мислити відчувати, давайте учитися жити по-справжньому, всерйоз!





Количество пользователей, читающих эту тему: 0

0 пользователей, 0 гостей, 0 анонимных

Copyright © 2019 UKRTVORU.INFO