Життя та творчість Василя Стефаника

...
Голосуйте за цей твір

 

“Життя та творчість Василя Стефаника” (1871-1936)

Василь Семенович Стефаник народився 14 травня 1871 р. в с. Русів, тепер Снятинського району Івано-Франківської області.

Дитинство хлопчика минуло в рідному Русові Снятинського повіту. Василько радо виконував звичну для сільських дітей роботу, пав вівці, близько сходився з батьковими наймитами, слухай їхні пісні та казки. З юних літ лилася в сердечко, вразливе на біль та несправедливість, велика любов до землі й хлібороба – трударя на ній, відчувалася святість праці.

У 1878 році батьки віддали найстаршого сина до початкової школи в Русові, де Василь провчився три роки. Побачивши, що диттина тягнеться до знань і має здібності до науки, в 1880 році Семен Стефаник відвіз хлопчика в Снятин, де Василя зарахували до другого класу міської школи. Відразу ж на малого посипалися насмішки й кпини від паничів і учителів: “Тут мене зачали бити, хоч дома мої батьки ніколи мене не били”. Після цієї школи, де, як писав письменник, “не одну сльозу… зрібним рукавом обтирав”, проте хотів учитися і вчився, у 1883 році Василь успішно склав іспити до Коломийської гімназії.

І тут треба було перейти через Дантове пекло другосортності, принижень, знущань. Одного разу вчитель наказав хлопчикові написати речення на дошці якнайвище. Василько старався виконати наказ, тягнувся вгору, сорочечка піднялася і блиснуло голе тіло. Вчитель указкою задирав сорочину, під якою в хлопського сина, звичайно, не було нічого, реготався, а весь клас тупав ногами й улюлюкав.

Потрясіння було таким великим, що Стефаник у цей момент мало не помер, а пізніше, коли батько купив йому “панський” костюм, не міг його носити, бо запах сукна щоразу нагадував Василькові ганьбу коло дошки, і хлопчик умлівав уже від одного спогаду.

Доводилось терпіти й коритися, старатися бути непоміченим в класі найбільш агресивними паничами, а потім картати себе за слабодухість: “Я пішов від мами у біленькій сорочці, сам білий. З білої сорочечки сміялися. Кривдили мене і ранили, я ходив тихонько, як біленький кіт, аби паничики не чули.

Я чув свою підлість за тихий хід і кров моя діточа з серця капала”.

Навчаючись у Коломийській гімназії, Стефаник прочитав твори Г. Квітки-Основ’яненка, панаса Мирного, Марка Вовчка, роздобув і дуже тішився єдиним на всю Коломию “Кобзарем” Т. Шевченка.

Влітку 1886 року він з найближчими друзями організував у Русові читальню, а в кінці року гімназисти прийняли Василя до таємного гуртка, де він перед портретом Шевченка прийняв присягу, що буде чесно жити і трудитися для народу.

Юний Стефаник сміливо взявся за агітаційну пропаганду, читав заборонену літературу, дружив з Лесем Мартовичем, з яким у 1889 році прибув на нелегальний з’їзд української гімназійної молоді Галичини. Дізнавшись про звільнення М. Павлика від роботи в редакції львівської газети “Батьківщина”, гімназисти написали ректору гнівного листа. Лесь Мартович був для молодого Стефаника втіленням справжнього таланту. Василь навіть випросив у своєї матері гроші, щоб видати Мартовичеве оповідання “Нечитальник”. Під впливом Леся він і сам спробував творити: “Писати я почав дуже рано, ще в гімназії, та величезний талант Мартовича просто паралізував мене, і я ніколи не признавався, що я також письменник”.

Першою публікацією В. Стефаника стала стаття в журналі “Народ” – “Жолудки наших робітних людей і читальні”, підписана псевдонімом Василь Семенів. Погляди коломийських гімназистів перелякали місцеву владу. Леся Мартовича виключили з гімназії, а дещо пізніше ще двадцятьох, між якими й Стефаника. Продовжувати навчання Василь поїхав у Дрогобицькій гімназії, але ролі захисника скривджених не зрікся, свіченням чого стала стаття у Станіславському журналі “Поступ” – “Форналь Антін”. У цьому нарисі йшлося про долю колишнього заможного селянина, який став наймитом (“форналем”) на чужому полі.

У Дрогобичі Василь Стефаник зустрівся з Іваном Франком і дружба між ними утвердилася на довгі роки.

Закінчивши Дрогобицьку гімназію, Стефаник вирішив вчитися в Кракові на медичному факультеті. Це місто, звичайно, приваблювало молодого митця можливістю побачити світ, а ось вибір нелюбої медицини можна обгрунтувати хіба тим, що в ті роки в сім’ї Стефаників розігралися дві трагедії: захворіла і померла Василева сестра, повільно згасала мати, і, можливо, юний Стефаник надіявся вивчитися на лікаря і врятувати рідних.

Навчання не подобалося Стефанику. Медицина виявилася важкою, нудною. Василь ненавидів її і радий би був кинути навчання, якби не строгий батько, який поклав за мету зробити з сина “пана доктора”. Під час канікул, а іноді й навчання, Василь кидав Краків, в селах Галичини і Буковини вів агітаційну пропаганду, переконував селян висунути до сейму чи до парламенту кандидатуру Івана Франка. За це Стефаника кілька разів арештовували. Деколи письменник ризикував і головою, адже одного разу сталося так, що солдати загнали Василя й 23 селян у церкву, але потім відпустили. Були під час виборів й жертви. “Шість мужиків руських погибло від багнетів, а тисяча сидить криміналі”, – писав Стефаник.

У 1896 році Василь приїхав до дуже хворої матері. Оксана обливала слізьми подушку: “Діти, діти, кілько вас маю, а так, як бих вас не мала! Ти десь світами отуда блукаєш, не знаю, чи би то за мої, чи за татові хріхи”. Батько ж не міг і не хотів зрозуміти свого сина, і конфлікт вилився у велику сварку й взаємну неприязнь.

Для матері Василева творчість була святинею, але похмурі тони його оповідань лякали селянку, вона вважала, що її син дуже нещасливий, якщо “люди плачуть над його писанням, а не сміються”.

Помирала мати, коли Василь уже був відомим у Західній Україні новелістом. Смерть Оксани призвела до ще більшої ненависті між батьком і сином. Семен задумав оженитися, хоча небіжці, як говорили в селі, ще “ноги не застигли”. Скоропостижне весілля батька з Василевою ровесницею боляче вдарило письменника. З розпачу він погрожував викопати мамину труну і покласти на порозі в церкві, щоб батько з нареченою переступав через домовину, ведучи нову жінку до вінця. Цього, звичайно, письменник не зробив, адеж це було б оскверненням могили неньки, але з розпачу тяжко захворів.

Крім власне сімейних драм, Василя боляче вражало загальнонародне лихо. Еміграцію він розцінював як непоправну трагедію. Краківський вокзал став пересильним пунктом виїжджаючих, які проходили медичну комісію, купували квитки й візи. Тут галичан обдурювали, шахрували, убивали. Та й життя їхнє у бруді, злиднях, відчаї скидалося на циганський табір. Оскільки батько категорично заборонив синові кидати навчання і приїжджати додому, молодий Стефаник часто приходив на Краківський вокзал, щоб від земляків-переселенців довідатися, що робиться в рідному краю. О. Кобилянській він писав про свої враження: “Нині досвіта на двірці краковськім було 800 душ емігрантів… Поїзд рушає, жінки і чоловіки чіпляються єго, поліція і жандарми – відкидають їх, як грушки… На пероні лишаються жінки без чоловіків, діти самі без родичів і чоловіки без жінок. Шалений плач, ламання рук і прокльони. А поїзд лише димом б’є в очі – пішов!”.

У грудні 1897 року в чернівецькій газеті “Праця” було надруковано новели “Синя книжечка”, “Стратився”, “У корчмі”, “Сама-самісінька”. Дещо пізніше Василь Стефаник написав славнозвісні новели “Лесева фамілія”, “Мамин синок”, “Майстер”, “Катруся”, “Ангел”, “Осінь”, “Шкода”, а взимку 1899 року “Камінний хрест”. Ольга Кобилянська, прочитавши ці твори, писала авторові: “Між слова Ваші, там… тиснулись великі сльози, мов перли. Страшно сильно пишете Ви. Так, якби-сте витесували потужною рукою пам’ятник для свого народу… Гірка, пориваюча, закровлена поезія Ваша… котру не можна забути”. Сам же Василь Стефаник пояснював тематику своїх творів так: “Веселості у нашого народу є дуже багато, але в моїм серці веселості мало… А нарешті скажіть, що я свою душу пустив у душу народу, і там я почорнів з розпуки і слів не маю, аби-м все міг сказати, бо страшно за себе, а я ще трошки хочу жити”.

Особисте життя Василя Стефаника теж виявилося невеселим. 5 грудня 1897 року в Серафинцях на двадцять другому році життя померла перша любов Стефаника Євгенія Бачинська. Туберкульоз знищив її.

Другою любов’ю Василя стала Ольга Кобилянська. Гостюючи в Белелуї в родичів, Ольга подарувала Стефаникові квітку білої лілії. Стефаник намагався якнайдовше зберегти її тендітний цвіт: “Ваша лілія тепер моя. Я її гірко ніс (з Бебелуї до Русова – 3 км). Дорогою я боявся, аби не спеклася в моїх руках. У лісі я її купав у керничці, як малу дитину”. Любов була взаємною і великою, адеж на схилі у новелі “Спомин” Ольга писала: “Ти посивів, я подалася. І не дуже-то і так далеко від себе живемо. Ти писав, і я кожну твою стрічку перечитувала. Я буду писати, доки очі не затулю, але і ти читай. Здалека подаю і щиро стискаю твою працьовиту руку”.

Перший період творчості Василя Стефаника охоплює 1897-1900 роки. У 1890 році вийшли збірки новел “Синя книжечка”, “Камінний хрест”, а через рік – “Дорога”. У Стефаника фактично не було періоду учнівства, оскільки слабких, недосконалих творів у нього нема зовсім. Критика, правда, дорікала авторові тим, що надто гіперболізує народне горе, на що Василь досить дотепно відповів: “Мені самому було б приємніше змальовувати наших селян у вишиваних сорочках на призьбі, що мочають булку в місце меду. І сто гусок перед хатою, і двадцять корів за нею”.

26 січня 1904 року Василь Стефаник одружився з Ольгою Гаморак, надзвичайно розумною, делікатною і мужньою дівчиною з прогресивної сім’ї. Її батько високо цінував творчість зятя і після прочитання “Синьої книжечки” сказав: “Не пиши так, бо вмреш”. Сімейне щастя Стефаника тривало всього десять років. 4 лютого 1914 року Ольга померла, залишивши Василеві дрібних діток, яких він м’яко виховував, сам укладав їх до сну, як свідчить дружина Марка Черемшини, “як ніжна пістунка”.

Між першим і другим (1916-1933 рр.) періодом творчості Василя Стефаника велика пауза.
Але письменник не втратив майстерності. Перша світова війна з її трагедіями спонукала до творчої праці. Восени 1916 року Василь Семенович написав новелу “Діточа пригода”, якою засвідчував, що може і буде творити далі. У творах цього періоду Василь Стефаник в основному розробляв три теми: трагедію селян під час війни, мораль і моральність у роки війни та галицьке стрілецтво і його місце в історії України. “Діточа пригода” і “Врєнні школи” – найкращі твори першої теми. Друга тема проілюстрована жіночою недолею, гріхом, народженням нешлюбної дитини в роки війни. Глибоко вражає новела “Пістунка”.

До третьої теми належать новели “Марія”, “Сини”, “Дід Гриць”. У радянський час новела “Марія” жодного разу не була надрукована повністю, адже йшлося в ній про те, що витворяли москалі в українському селі в Західній Україні. У новелах “Сини” і “Дід Гриць” показано старше покоління, яке для національної ідеї віддало своїх синів та онуків, а з їхньою смертю не тільки не зламалося, а впевнилося в справедливості пориву до волі. З цих творів другого періоду творчості й склалася збірка “Земля”, яка вийшла у Львові в 1926 році.

Помер Василь Стефаник 7 грудня 1936 року о третій годині тридцять хвилин у Русові від серцевого нападу. За заповітом, митця поховали в рідному селі, поруч з могилою матері, адже вмираючий не раз повторював: “То, небожєта, мені вже треба йти до моєї мами”.

Завантаження...

Схожі твори

  • Стефаник Василь Семенович Народився Василь Семенович Стефаник 14 травня 1871 р. в селі Русів Снятинського повіту на Станіславщині (нині Івано-Франківщина) у заможній селянській родині. Батько був суворий […]
  • Гуцало Євген Пилипович Євген Пилипович Гуцало народився 14 січня 1937 р. в Старому Животові на Вінниччині, в родині учителів. Коли почалася війна, батьки переїхали у с. Нова Гребля, де жила вся їхня велика […]
  • Тесленко Архип Юхимович Народився Архип Юхимович Тесленко 2 березня 1882 р. в с. Хар­ківцях на Полтавщині у бідній селянській родині. У 1894 р. він кінчає початкову школу і вступає до Харківецької […]

Прокоментуйте...или напишите ваш отзыв! Забронировать сочинение чтобы не списали одноклассники тоже здесь!

АНТИСПАМ: (Обязательно ответьте, надеемся у вас нормально с математикой?)


2 + = п'ять



или прокомментируйте через социальную сеть vkontakte (но лучше через комментарии выше!)