Протистояння добра і зла в новелі «Я (Романтика)» М. Хвильового

...
Протистояння добра і зла в новелі «Я (Романтика)» М. Хвильового 5.00/5 (100.00%) 1 голос[ов]

Один у другого питає,

Нащо нас мати привела?

Чи для добра? чи то для зла?

Нащо живем? Чого бахаєм?

І, не дознавшись, умираєм.

Т. Шевченко

Кожен з нас рано чи пізно ставить перед собою питання: «Навіщо і як я жи­ву на світі? Яке моє призначення? Яка я людина — добра чи зла? А може, ніяка, безбарвна чи сіра?» Запитання нелегкі. І не завжди людина знаходить на них від­повідь. А якщо і знаходить, то вона неоднозначна. Оточення ж оцінює людину за її вчинками. Кажуть, що краса не в молодості, не в багатстві, а в добрих ділах. А ось мудрі тамільці вважають, що добродій і негідник відрізняються, як корона й гадюка: перша перетворює траву на молоко, друга — молоко на отруту.

Тож як розпізнати зло? Чому воно існує? Як з ним боротися? В усі часи це прагнули осмислити філософи і вчені, поети і прозаїки. Серед них талановитий пись­менник Микола Хвильовий. «Істинно Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хви­лює і непокоїть, дратує, знесилює і полонить, аскет і фанатик, жорстокий до себе і до інших, хворобливо вразливий і гордий, недоторканний і суворий», — так ви­значив його сутність, а можливо, і призначення на землі тогочасний критик В. Ко­ряк. Лише у такої людини вистачило мужності, на відміну від головного героя новели «Я (Романтика)», відвести маузер від серця України і, розірвавши замкнене коло насильства, поставити крапку у своїй революційній біографії. Він зробив свій трагічний вибір, ціною якого стало власне життя. А життя він дуже любив…

«Я до безумства люблю небо, трави, зорі, задумливі вечори, ніжні осінні ранки, коли десь летять огнепері вальдшнепи, — все те, чим так пахне сумно-веселий край нашого строкатого життя… І ще люблю я до безумства наші українські степи, де промчалась синя буря громадянської баталії, люблю вишневі садки і знаю, як пахнуть майбутні городи нашої миргородської країни. Я вірю в «загірну комуну» і ві­рю так божевільно, що можна вмерти. Я — мрійник і з висоти свого незрівнянного нахабства плюю на слинявий «скепсис» нашого скептичного віку», — так щиро й відверто написав колись про себе письменник у вступній новелі до збірки оповідань «Сині етюди». Саме таким, я впевнена, був світ душі головного героя новели «Я (Ро­мантика)» — главковерха чорного трибуналу. Це той світ душі, який він ретельно ховав від гільйотини у глухому закутку, в самотньому будиночку на краю міста, де мешкала мати, а в дворі пахло м’ятою… Це те добре й одвічне, що дається людині від народження, для того щоб жити щасливим і повноцінним життям, щоб робити щасливими усіх навколо себе, а значить — і цілий світ.

Проте людині властиво все ускладнювати й перекручувати. Одвічні мрійники, ми прагнемо знайти країну, де панує злагода, добробут і гармонія. Так і герої Ми­коли Хвильового прагнули ощасливити світ. Але як? Побороти зло за допомогою ще більшого зла і насильства? Це, як неодноразово доводила історія, неможливо. Саме тому замість гармонійного життя, яке хотіли вибороти революційні роман­тики, в країні запанували хаос і руїна, а самі герої революції відчули себе духовно спустошеними, непотрібними, зайвими. Відкинувши традиційні моральні основи співжиття, поставивши на перше місце служіння примарним ідеалам, людина власне перестала бути людиною. Відбулося роздвоєння особистості. Протистоян­ня добра і зла, що відбувається в душі Я, закінчується, на жаль, перемогою зла — людина, найдосконаліше творіння природи, деградує. І якщо зовні, можливо; це не так помітно, проте душа виглядає жахливо, як той дегенерат — «вірний варто­вий на чатах», що нагадує каторжника, «який мусив стояти у відділі кримінальної хроніки». Добро ж, що заховано в найвіддаленіші куточки душі Я, добро, яке освя­чене поглядом, подихом і любов’ю матері, зраджене, розіп’яте на хресті, розстрі­ляне вірним сином революції. Так, адже вірний син своєї матері не зміг би вчини­ти такого злочину. Він вбиває не тільки матір, а й усе, що залишилося в ньому від людини. Залишається тільки ідея, виростає загірна даль невідомої прекрасної ко­муни, перед якою хочеться впасти на коліна й молитовно дивитися на кривавий силует чорного трибуналу. А ще — знищувати. Знищувати всіх інакодумців, щоб скоротити шлях до обіцяного раю земного, омріяної загірної комуни. Така філософія приречена, адже руйнує цілісність натури.

Ту цілісність, що склалася віками

Законами одвічної моралі.

Бо як говорить істина стара:

Псуєш коріння — висохне гілля.

Завантаження...

Схожі твори

Прокоментуйте...или напишите ваш отзыв! Забронировать сочинение чтобы не списали одноклассники тоже здесь!

АНТИСПАМ: (Обязательно ответьте, надеемся у вас нормально с математикой?)


− 2 = шість



или прокомментируйте через социальную сеть vkontakte (но лучше через комментарии выше!)